четвер, 5 травня 2011 р.

Історія паломництва

Типовими ознаками паломників були: благодать, котру називали «бордоне», маніра, пелерина з грубої тканини «санрікіна» (назва походить від прочанина римського св. Роха), капелюх – «петазо».
Палиця допомагала в дорозі, а також могла служити для допомоги в обороні. Пелерина охороняла від дощу і холоду та служила для накриття під час сну. Капелюх мав широке рондо, котре було опущене до переду для охорони обличчя від яскравого сонця. Паломники часто несли реліквії святих ікон з родинних країв. Кожен паломник посідав емблему, місця до якого мандрував або від котрого вертався. Копія часто була убога, зроблена з цини або оливи. Під кінець середньовіччя прочани в руках тримали розарій.
Звичайний прочанин мусів платити за послуги: їжу, пиття, нічліг для себе, для служби та за коні, одяг а особливо за взуття. Давав милостиню, пожертвування і чайові. Вирівнюючи оплату за сповідь і інші оплати церковні. Платив за обмін валюти, гігієну особисту, за проїзд через міст, дорогу, переправою поромом і човнем, за охорону та провідників в чужих краях або перекладачів. Існували також оплати гуртові, наприклад за подорож до Землі Святої туди і з поверненням, організоване через венецьких судновласників.
Убогі люди мандрували без грошей. Часто жебрали, часом заробляли пару федінгів по дорозі. Часто переказуючи інформацію з далеких країв прочани одержували поживу.
В дорозі для прочанина чекало шерег незручності та трудності – важка дорога або товариство, погода тощо. Незважаючи на це, деякі добровільно брали на себе наступні обтяження наприклад йшли на босо або в невигідній вовняній сукні. Трудностями в інших країнах, була незнайомість мови. Люди освідченні могли порозумітися на латинській мові. Однак в дорозі зустрічалися великі непорозуміння в мові.
Прочанин в своїй мандрівці повинен шанувати Бога і святих в молитві. Між іншим для того мандрувано в групах, щоби уникнути одноманітності. Спільна молитва і спів скорочували дорогу.
Маємо багато способів відправи паломництва до різних санктуаріїв. Правдиві прочани йшли піхотою, а частина на босу ногу. Деяким бракувало грошей на взуття, інші в цей спосіб покутували. Заможні мандрували верхи. Аби підкреслити свою покору вибирали мула або осла. Звичайно з тим нав’язувався додатковий кошт, часто порівнювальний з виживанням і нічлігом як за одну особу. Вершник міг нарватися на напад, тому що розбійники могли отримати більшої здобичі. Але міг також швидко утекти. Невелика група людей подорожувала чотириколовими поїздами. Така подорож означала брак комфорту і безпеки та великім ступені була узалежнина від стану доріг. В порівнянню з їздою верхи подорож бричкою була тортурною.
Важливим елементом мандрування було пересікання річок. Часом вони допомагали, але одночасно були перешкодою в мандрівці. Ці, котрі мандрували річкою, пливучи з течією, швидко і вигідно переміщалися. З другої сторони, ріки утрудняли рух сухо-земний – паломники мали щастя, коли знайшли порон. В іншому випадку мусили шукати мостів або чекати коли припливе порон. Можна також було мандрувати човном. Так часто мандрувано до Землі Святої. Мандрівка човном була не вигідна і не раз небезпечна.
Середньо прочанин йдучи піхотою, проходив в один день біля 30 кілометрів. Був то добрий поспіх. Дуже важливим було в Європі визнання Ісуса за Спасителя, тому що паломник, котрий мандрував, також брав участь у молебні в різних церквах, в кожнім храмі почувався як у себе вдома. В мандрівці допомагала наука церкви - кожен християнин є зобов’язаний любити іноземця, як свого ближнього. Дякуючи любові до ближнього, було легко віднайти нічліг і щось перекусити. Мандруючому вистарчала можливість переночувати десь під дахом або в якійсь стайні. Було також так, що тільки було дозволено розбити палатку на певній ділянці землі. За те добро, котре дарує даний господар, паломник повинен йому за це винагородити. Для мандруючих важним були монастирі. Згідно з уставом Пахомія: „монастирі повинні мати спеціальні поміщення для гостей”. Опатцтва знаходилися там, де часто для прочанів була потрібна поміч. В деяких монастирях гості могли отримати від монахів щось теплого з їжі – суп з рослин і проса, а також олію для убогих та тістечка для багатших. Загальним було прийняте те, що прочанин міг розраховувати тільки на хліб і воду. Прочани в допомозі, могли покладати надію у братств. Від ранішнього середньовіччя люди єдналися в зв’язках між іншими братствами, де разом молилося, споживано їжу. піклувалися вдовами і сиротами. Часто були віддані під опіку святому.
Мандруючі завжди могли зупинитися на нічліг в когось, за якусь оплату. Такі місця знаходилися на відстані одного дня їзди.
Благословення для паломника мало велике значення. Від тієї хвилини як одержав благословення, мандруючий був під опікою Божою і мав статус паломника. Канонічне право і цивільне охороняло їх перед безправним задержанням, нападом. Під охорону підлягало майно прочанина. Прочанин мав також першість у закупах.
http://palomnyctvo.ho.ua/text/istor_podoroz.htm

Немає коментарів:

Дописати коментар